Олег Федор – 21-річний півзахисник львівських Карпат. Сезон-2024/2025 він провів у двох клубах: до зимової паузи виступав за Рух, а після – вже за Карпати. Утім, вболівальникам Олег міг запам’ятатися яскравим виступом у складі олімпійської збірної України на ОІ-2024. 

В ексклюзивному інтерв’ю Football.ua Олег Федор підбив підсумки сезону в УПЛ, розповів про своє зростання та амбіції, тривалу роботу під орудою Віталія Пономарьова, найважчого суперника на Олімпіаді та зразкового футболіста на позиції центрального півзахисника.

"Це був поганий сезон в плані результативності"

— Олеже, сезон позаду, ти грав за дві львівські команди: Рух та Карпати. Яку оцінку собі поставиш за сезон загалом, за 10-бальною шкалою?

— Поганою буде моя оцінка, тому що від гравця на моїй позиції потрібні результативні дії. А їх, якщо я не помиляюся, взагалі не було. Дуже поганий сезон в плані результативності і в плані принесеної команді користі.

— В причинах таких невдач вже розібрався?

— Проводимо аналіз разом із тренерським штабом. Визначаємо сильні сторони та працюємо над тим, щоб їх покращити і якомога сильніше розкрити під час офіційних матчів.

— Якщо за Рух ти виступав як гравець основного складу, то в Карпатах навесні ти отримував не так багато часу. Настільки сильна конкуренція у Карпатах?

— В якійсь мірі – так. Але я сприймаю це як новий виклик і це мені лише додає мотивації та сил працювати з більшою наполегливістю. А ще, доводити тренерському штабу, що я заслуговую на місце в основному складі.

— На останній матч Карпат проти Зорі прийшло 6500 глядачів, згідно з офіційним протоколом матчу. Трішки скучив за такою атмосферою на стадіоні?

— Дуже скучив. Це неймовірні емоції – грати при такій кількості вболівальників, відчувати їхню підтримку. Хочеться вже грати постійно при заповнених трибунах. 

— Знаю, що ви з хлопцями хотіли потрапити до Ліги конференцій. Сильно засмутилися, коли втратили цю нагоду?

— Так! Сильно засмутилися. Хтось може казати, що й так завершили значно вище, ніж очікувалося перед початком сезону. Але було прикро і боляче, тим паче, коли доля подарувала два таких шанси в останніх турах. І все залежало тільки від нас…

"На Євро-2012 тато ніс мене на плечах, щоб я не загубився"

— Ти корінний львів'янин. Які місця сили у тебе є у цьому місті?

— Таке, щоб відпочити духом, то у нас є таке сімейне місце… Джерело Братківці з Матінкою Божою. І ми любимо туди приїхати і помолитись, відпустити думки. І воно справді допомагає перезавантажитись.

— Чи пригадуєш, коли вперше прийшов на стадіон Україна?

— Я був ще дитиною, ми з татом ходили на матчі Карпат. Але от який саме матч це був — не пригадаю.

— Який матч стоїть перед очима, коли говориш про цей стадіон?

— Не пам’ятаю, з ким грали Карпати. Але заробили штрафний удар. А їх тоді виконував Олег Голодюк. Ми сиділи на трибунах, я був малим, а тато був із друзями. І я їм всім кажу: "Зараз Голодюк заб’є". І він забив. А всі мені кажуть: "Клас, красунчик!"

— Тобі вдалося побувати на Євро-2012 у Львові?

— Так, я був на одному з матчів. Я був маленьким і щоб я не загубився, тато ніс мене на плечах. Пригадую, що коли ми прийшли на гру, то трибуни Арени Львів були заповнені вщент. Певно, тоді я й відчув, що таке атмосфера матчів найвищого рівня.

"Віталій Пономарьов — мій футбольний тато"

— У Вікіпедії пишеться, що твоїм першим тренером був… Віталій Пономарьов. Це правда?

— Ну, не найпершим, але одним з перших, так. Це мій провідник в світ футболу. Починаючи з третього класу і до цієї зими я постійно працював з цим тренером. У хлопців у футбольній школі мінялося багато тренерів, а у нас постійно був Віталій Юрійович. Ми всі дуже завдячуємо йому своїм успіхом та якимось досягненням у футболі. І взагалі можливості перейти з юнацького футболу у дорослий.

— Можна сказати, що Віталій Юрійович — твій хрещений батько у футболі?

— Я б сказав, що це мій футбольний тато. 

— У листопаді-2022, ти забив два м'ячі у ворота Галатасарая в Юнацькій Лізі УЄФА. Рух тоді виграв 3:1. Що ти відчув, відзначившись у тому матчі?

— Я відчув, що можу робити такі речі і це не так вже й складно. Але це стало можливим завдяки нашій команді. Ми і фізично були в хорошій формі, і психологічно були налаштовані дуже добре.   

— Із яким досвідом ти вийшов з матчів у Юнацькій лізі УЄФА?

— Насправді, це був дуже класний досвід, добре видно, якого рівня гравці грають у європейському футболі на молодіжному рівні. Було класно подивитися на це і зарядитись мотивацією. 

— 10 років тому Шахтар U-19 дійшов до фіналу цього турніру. Хтось з гравців тієї команди зміг реалізувати свій потенціал, хтось — ні. Цей досвід гірників не створював підсвідомого страху, що кар'єра може піти не так, як здається на її початку?

— Та ні, це показало, що в українському футболі є талановита та багатообіцяюча молодь. І ми можемо грати на рівних із провідними європейськими клубами та демонструвати футбол хорошої якості.  

"Фанати Марокко загукували нас на розминці — це додало драйву"

— У мене перед очима твій асист на Ігоря Краснопіра в матчі проти Марокко на Олімпіаді. Він забиває переможний м'яч у компенсований час, у нас є надія, що все ж поборемося за вихід з групи. Ви з Ігорем часто згадуєте той момент?

— Так, деколи згадуємо. Я пам’ятаю, вийшов на той матч на заміну і вже через дві хвилини можна було мене міняти назад — так возили нас рилом по газону…

— Марокканці?

— Так. Це був наш найважчий матч. Нас так возили, що ми коли в кінці забили переможний гол, то й не одразу повірили. Була підозра: "а раптом якийсь офсайд?". 

– Знаєш, як зараз кажуть: "Треба святкувати двічі: коли забили, і коли рефері перевірив гол на VAR".

— 100%, ось такі думки і тоді були. 

— На Олімпіаді ти був одним з найкращих у складі нашої збірної. В чому рецепт твого індивідуального успіху?

— Можливо, якось не вистачало такої атмосфери матчів, після того, як граєш за порожніх трибун. А потім приїздиш на стадіони Ліона і Сент-Етьєна, які вміщують по 40-50 тисяч глядачів. Ти виходиш на розминку, а фанати суперника тебе вже загукують, щось кричать. Це додає мотивації та драйву. А потім якось на полі все виходить краще, ніж ти очікував. Я навіть не знаю, чому це так, але це працює.

— Вам так і не вдалося походити по Парижу, подивитися селище, бо футбольний турнір відбувся в інших містах. Є певне розчарування через те, що не відчули олімпійської атмосфери?

— В якійсь мірі можу так сказати. Але все одно відчули, що це за турнір. На якому високому рівні організація — це просто космос.

— Чи існує команда, якій ти хотів би забити найбільше?

— Напевно, не було у мене такої. Та й зараз немає.

— А хто твій ідеал сучасного півзахисника?

— Прямо ідеал не назву. Але мені імпонує Джеймс Меддісон, він дійсно топовий гравець.